• Українська
  • Русский

Байдужість до України

Коли ви думаєте про незалежність, не ставте собі, будь ласка, питань про те, яку зарплату ви отримуєте, чи подобається вам влада і чи є ефективною боротьба з корупцією

Напередодні Дня Незалежності багато хто з моїх співвітчизників звично обговорює питання, які із самою незалежності ніяк не пов’язані. Проводити військовий парад або не проводити, подобається їм черговий президент або не дуже, добре вони живуть або не так щоб, їхати чи залишатися.

До самої незалежності всі ці питання ніякого відношення не мають. Коли мова йде про проголошення незалежності, варто поставити собі одне дуже просте питання: незалежність – вона від кого?

В українському випадку відповідь на це питання є зрозумілою. Українська незалежність – це незалежність від Росії. Так, в різні історичні періоди українські землі входили до складу різних держав. Але і  1917 року творці Української Народної Республіки, і  1991 року депутати Верховної Ради УРСР проголошували незалежність саме від Росії.

Метрополія могла називатися по-різному – Російською імперією або Радянським Союзом – але суть її від цього не змінювалася. І зусилля її теж були незмінні: перетворення українців у «малоросів», частину «русского» народу до 1917 року і перетворення українців у «радянських людей», російськомовних і відданих Москві – після.

Коли ви думаєте про незалежність, не ставте собі, будь ласка, питань про те, яку зарплату ви отримуєте, чи подобається вам влада і чи є ефективною боротьба з корупцією. Ці питання задають собі люди у всіх країнах світу – і розвинених, і не дуже. Але аж ніяк не у всіх країнах світу зберігається колоніальна ментальність величезної частини населення.

Не у всіх країнах світу люди демонстративно відокремлюють себе від держави. Не у всіх країнах світу Батьківщина сприймається виключно як годівниця або інструмент розподілу соціальних пільг. Я не стверджую, що так відбувається тільки в Україні. Я стверджую, що так відбувається у всіх країнах, які не подолали свого колоніального минулого. І особливо важко тим людям, хто навіть не зрозумів, що жив – в колонії. Що жив – під окупацією.

Коли ви думаєте про незалежність, краще запитайте себе, якою мовою ви розмовляєте і якою мовою розмовлятимуть ваші діти і внуки. Краще подумайте, які книжки читаєте, які фільми дивитеся, які історичні дати для вас є важливими, до якої церкви ви ходите. Простіше кажучи – скажіть чесно собі, собі самому – якому богу ви молитеся. І якщо ви продовжуєте молитися чужому – то, може бути, звідси всі ваші проблеми і всі наші?

Коли незалежність було проголошено, більшість жителів колишньої Української РСР сприйняло рішення парламенту і власне голосування на референдумі як дитячу іграшку. Ну, жили в Радянському Союзі, а тепер поживемо у СНД. Але ж нам залишаться наші товари і продукти, значить, ми будемо жити краще.

Коли стало ясно, що без реальних зусиль і змін жити краще не виходить, знову згадали про «старшого брата» і проголосували за Леоніда Кучму, який обіцяв відновлення «історичних зв’язків». Багато хто досі сприймає цей час проїдання того, що ще залишилося від Радянського Союзу як справжнє українське «золоте століття».

У ці роки колоніальний менталітет колишніх радянських громадян поступився місцем постколоніальним «хитрощам», «багатовекторності», спробам розкрутити на гроші і Москву, і Берлін, і Вашингтон – аби тільки самим нічого не робити.

Вважалося, що датою остаточного розриву між Києвом і Москвою був Майдан 2004 року – але вже за кілька років більшість виборців проголосувало за Віктора Януковича і Партію Регіонів. Довелося чекати наступного остаточного розриву – Майдану 2013-2014 років.

Але я хотів би поцікавитися у читача – а якби Путін не зійшов з розуму, не поліз би в Крим, не влаштував би війну на Донбасі – хіба сьогодні ми не знаходилися б перед перспективою нового тріумфу проросійських сил? І хіба не будемо ми знаходитися перед такою перспективою вже завтра – якщо тільки в Москві вирішать, що пора йти з наших земель і знову запропонувати нам «братні обійми».

Адже насправді ми стаємо Україною тільки тому, що захищаємося. А ми повинні стати Україною тому, що таким є щире бажання кожного українського громадянина. Це не одне й те саме – від безвиході і за бажанням.

І результати процесів теж будуть різні – просто тому, що процес перетворення в Україну, щоб дошкулити Росії можна повернути в інший бік.

У нас є час на проведення структурних реформ, на боротьбу з корупцією, на європейську інтеграцію. Багато країн з такою економікою, як наша, вирішували ці проблеми десятиліттями – і Україна не стане винятком. Якщо популістські настрої в суспільстві візьмуть гору, не виключено і «латиноамериканське» ходіння по колу.

Мене все це не лякає. Аж ніяк не кожна країна стає успішною відразу. Якщо процвітаючу Україну побудують не діти, а внуки сучасних українців – це вже буде серйозним досягненням після століть рабства і бездержавності.

Але на що у нас дійсно немає часу – так це на вичавлювання з себе раба. Московського раба. Майдан 2013-2014 роки і агресія Росії дали Україні історичний шанс. Шанс стати самою собою. Зрозуміти, наскільки глибоко пустила коріння в її землі колоніальна спадщина. Наскільки небезпечною є рабська ментальність для майбутнього країни.

Ви можете проводити реформи, боротися з корупцією, домагатися особистого успіху. Але якщо ви не побудуєте справжньої держави – все це буде ні до чого.

Україна – це не просто територія, чиї кордони позначені на карті. Це країна зі своєю історією, своєю мовою, своїми традиціями, своїм власним майбутнім. Нам належить побудувати саме таку країну. Тому що тільки така країна може розраховувати на успіх.

Головна причина всіх українських бід – байдужість до України. І перемагаємо ми тільки тоді, коли згадуємо про неї.

Джерело: Еспресо

dsq_thread_id:
6091690298
dsq_needs_sync:
1
Tagged under

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *