Пам`яті професора Дмитра Прилюка: Постать над якою невладний час

В’ячеслав Дмитрович Прилюк
Вероніка Василівна Чекалюк
Тарас Віталійович Москаленко

«Журналістика – унікальна професія, що об’єднує психологію, філософію, герменевтику і педагогіку в єдиний фах. Свідомість може творити світ  і перебудовувати його на свій лад. Якщо свідомість спрямована на позитив, добро, то добрим буде і створений нею світ, позитивним буде відзеркалення  дійсності у журналістській праці. З появою численних відділень, факультетів, курсів та інститутів журналістики якість професії значно погіршилася, мода на журналістику позначилася на якості підготовки фахівців, заполонивши ЗМІ псевдо професіоналами», – аналізує сучасну ситуацію науковець-практик, іміджмейкер Чекалюк.

Одна із знакових журналістських епох в Україні асоціюється з ім’ям  декана факультету журналістики КНУ ім. Т.Г.Шевченка Дмитра Прилюка. У 1965-1969 і 1972-1982 рр. він очолював факультет журналістики провідного ВНЗ країни. Дмитро Прилюк – один із теоретиків і основоположників української школи журналістики, автор фахових підручників «Теорія і практика журналістської творчості», «Мистецтво писати», «Спостереження і дослідження фактів журналістом». Правдолюб і принциповий практик, він завжди багатогранно аналізував події і факти, у своїх працях поєднував практичний досвід і наукові постулати, прогнозуючи дієві професійні закономірності. Його підручники й сьогодні актуальні серед викладачів та студентів журналістських навчальних закладів. У цій статті іміджмейкер Вероніка Чекалюк представляє Дмитра Михайловича  Прилюка як постать, над якою невладний час. Для підготовки матеріалу Вероніка зустрічалася з нащадком роду, В’ячеславом Дмитровичем Прилюком, – доцентом, кандидатом економічних наук. «У батька був один, за сучасними мірками, недолік: він завжди намагався писати тільки правду. «Роки неспокійного сонця» – це не просто назва  роману, рукопис якого з 1964 по 1987 рік пролежав в сейфах КДБ, а формула його життя, яке на черговому злеті творчості, на жаль, обірвалося.

Сила в простоті. Батько, Митя Прилюк пішов із села «в люди» в пофарбованих бузиною полотняних штанях – такі собі екологічні «бузиджинси». Думаю, що цей бренд незаслужено залишився поза увагою наших кутюр’є, – мабуть, через необізнаність із справжнім українським ноу-хау.

У побуті: Він був вірним собі, дружині і традиціям. Вячеслав Дмитрович розповідає:  «Дома ми завжди відзначали знакові дати, зокрема, день весілля – 27 січня 1941 р. Цього дня на столі – єдина головна для нас усіх святкова страва – суп з квасолі. Батьки прожили разом у злагоді аж до смерті батька понад 46 років. Може, суп з квасолі  – це еліксир подружнього щастя?  Колись, в день весілля не було грошей на делікатеси і єдиним частуванням молодого подружжя Прилюків був квасолевий суп, так з того саму це найсмачніша страва – символ кохання. Взагалі, на відміну від інших «професорські» діти Д.Прилюка до «золотої молоді» не належали, у ресторанах, кафе ні я, ні брат Юрій батькові гроші не прогулювали – попросити на таке три чи п’ять рублів нам і в голову не приходило.  До речі, сам Д.Прилюк ресторани свою увагою не жалував, цінував кухню домашню і сам любив готувати, особливо  справжній холодець, над яким «чаклував» кілька годин. А ще любив на свята збирати вдома за щедрим столом друзів, спілкуватися і співати гарних українських пісень. Компанійський був і щирий душею.

Батько двічі «увійшов у ту саму річку» – ставав  деканом факультету журналістики. Вперше – у 1965 році і у 1969 році подав заяву про звільнення після того, як ректорат і Мінвуз УРСР не погодилися з його ідеєю створити індивідуальну навчальну програму підготовки журналістів, тобто по суті «автономізувати» факультет. Фактично йшлося про «предтечу» Інституту журналістики, який з’явився аж у 1993 році вже після смерті Д.Прилюка . Отже, деякі ідеї Д.Прилюка випереджали час… Чи траплялося щось подібне за останні 23 роки?, – розповідає В’ячеслав Дмитрович.

ЖУРНАЛІСТИКА ДОБРА І ЛЮДЯНОСТІ

Україна – переважно сільська держава, більшість лідерів – вихідці з села, життя кожного українця тісно пов’язане з селом. У той час, коли довелося жити Прилюку тема села була топовою, а Прилюк – великим авторитетом у селян, наклад газети «Сільські вісті» був одним із найбільший. Видання найчитабельніше і наймасовіше в Радянській Україні.  Читачі шанували Прилюка.  За часів Прилюка журналіст – звучало гордо й правдиво, істина газети, радіо і телебаченння не оскаржувалася і не спростовувалася, а приймалася аудиторією як святість.   У 50-70 роках публіцистика та  журналістика сповідувала добро і доброчинність, духовність і внутрішню культуру, прагнення бути кращим, жити дружно і мирно, патріотизм і національна гідність були головними пріоритетами. Та журналістика була позбавлена гнітючих тем, що потребують  іноді нецензурної лексики,  надмірного морального пафосу, зверхності і «джинси». Якщо все має закономірність повторюватися, то, можливо, настане час, коли модними будуть чесність і порядність, вірність і віра, щирість і вміння тримати слово, ті принципи, які сповідував у житті і творчій праці Д.М.Прилюк.

ЖУРНАЛІСТИКА ЦЕ ПОЛІТИКА

Д. Прилюк, вважав, що журналіст – це завжди політик. Зокрема, на прикладі Д.Прилюка Вероніка Чекалюк розглядає процес формування іміджу медіалідера (взірця для медіапрацівника) певного періоду нашої історії, однак, наголосимо, що є постулати і критерії, які не втрачають своєї актуальності з часом. А саме: Прилюк – 100% взірець лідера свого часу: сільській хлопець з бідної родини, старанний і наполегливий, патріот Радянської України у вишиванці і щиросердечний, відкритий до простого люду і друг для мільйонів своїх читачів і студентів-журналістів. Робота з працями Прилюка і вивчення  матеріалів науковців-дослідників про вплив теоретичних тверджень на практику доводять, що формування іміджу лідера насамперед залежить від обставин і середовища об’єкту іміджу. Формуючи план творення іміджу, треба врахувати зовнішні обставини, цілі і завдання спільноти, оцінити можливості потенційного лідера і діяти, враховуючи реакцію аудиторії на вчинки лідера.

Дружина Д. Прилюка Віра Жданенко написала книгу  спогадів про нього.  Вероніка Чекалюк дорожить дружбою з родиною Прилюків і кожен спогад про публіциста Прилюка – це привід замислитися над тим, якою має бути сучасна журналістика. Прилюк був у свій час новатором у навчальному процесі, готував журналістів-практиків відповідно до запитів ринку ЗМІ. Він творив свою, українську, журналістську школу. За його ініціативи Київський університет першим серед журналістських закладів колишнього СРСР запровадив творчий конкурс – вступну співбесіду на факультет журналістики. За його ініціативи було створено кафедру журналістської майстерності. Тепер науковий шлях  батька продовжує син В’ячеслав Дмитрович Прилюк.