• Українська
  • Русский

«Вчителі не жирують, але й не жебракують»

Одного разу, я зустрілась з колишнім класним керівником своєї доньки. Запросила на каву, щоб поговорити, як кажуть, душа в душу про теперішнє життя-буття вчителя.  Моя Софійка року закінчила університет, вже працює. Але її школу та класного керівника Олену Євгенівну часто згадуємо з теплотою і вдячністю. Не лише згадуємо, час від часу зідзвонюємося, обмінюємося есемесками, вітаємо одні одних з уродинами та професійними святами.

Олена Євгенівна — вчителька від Бога. Понад 30 років у професії. Але завжди енергійна, завзята, така собі оптимістка по життю. Запитую, чи не втомилася вчителювати? Замислюється. “Втома накопичується, – зізнається, – але зайду у клас, побачу дітей, вони тобі усміхнуться, і в цей момент усвідомлюю, що дуже люблю свою роботу”. Власне без любові до професії і, в першу чергу, без любові до дітей, вчителю у класі нема що робити. “Діти дуже відчувають вчителів. До них треба йти лише з повагою і любов’ю, і вони зазвичай тим самим відповідатимуть”, – каже. Без такої внутрішньої настанови робота буде не в радість. “А чи зустрічали ви вчителів, які не любили дітей?” – запитую. “Дуже мало. Була у нашій школі вчителька, яка до учнів ставилась підкреслено холодно, відсторонено. Недовго протрималась. Звільнилась. Не знаю, чи діти її вижили, чи сама вирішила піти. Знайшла роботу секретарки в якомусь офісі”.

Розпитую вчительку про наболіле, про що, умовно кажучи, говорять в учительських, на що найбільше нарікають? Мабуть, на низьку зарплату? Бідують? Зарплата, каже, звичайно, низька, але сказати, що бідують, не може. Не жирують, звичайно, але й не жебракують. Пані Олена — вчитель вищої категорії, старший вчитель, класний керівник, має понад 20 годин на тиждень, доплату за вислугу років, “за кабінет”… Одне слово, при базовій ставці з усіма надбавками заробляє понад п’ять тисяч. Ще тисячку має в місяць з додаткових занять. Каже, більшість вчителів дають собі раду. Шукають підробітки. Одні дають учням додаткові уроки, допомагають з домашнім завданням. Батьки за додатковий урок платять 70-100 грн. Інші займаються репетиторством, бігають по домівках до чужих школярів. Хоча не кожного дня вдається заробити. Сьогодні учень є, завтра заняття відмінили, бо захворів чи має інші справи. “Щоб заробити зайву копійку, треба дуже набігатися по учнях, насидітися з ними, – каже Олена Євгенівна. – Мій робочий день починається о пів на дев’яту. Це вже перший урок. Сьогодні у мене було сім уроків. О третій закінчила. Потім до учня додому. Ввечері як витиснутий лимон. Та й діти різні. Є такі, вибачте, тупі, що вчи не вчи — нуль результату, а батьки не задоволені, з претензіями. Є енергетичні вампіри, просто монстрики. Був у мене один такий “кровопивця”. Йшла до нього як на екзекуцію. Я йому пояснюю, а він фиркає, сперечається, їсть під час уроку. Відмовилась від нього. Не хочу тих грошей”…

Звичайно, тема зарплат для вчителя найболючіша. Зараз, наприклад, усі бюджетники з жахом очікують нових платіжок за газ і електрику. Розуміють, що коли сплатять усі комунальні послуги, то від зарплати мало що залишиться. А треба і нові чоботи на зиму купити, і гардероб обновити. Вчитель має виглядати якщо не модно, то, принаймні, акуратно вдягненим. Як кажуть у таких випадках, бідненько, але чистенько. Хоча є вчителі, які не можуть собі дозволити нового одягу купити. Так і ходять в одному і тому ж роками. Звичайно, і ставлення дітей до такої вчительки буде відповідне. Принаймні кумиром така вчителька точно не буде. “Я зазвичай одягаю штани і блузку, бо на колготки, які рвуться об наші парти, не наробишся”, – каже Олена Євгенівна. Звичайно, і зачіску хочеться гарну мати, і духи собі хороші купити, але про таке залишається хіба мріяти. Голову зранку встигла помити, і добре.

У пані Олени вже двоє онуків. Вони від бабці завжди чекають на подарунки. Коли в гості приходять, найперше питають: “А що є смачненького?”. “Мій чоловік вже кілька років не працює. Фірмочка, де працював, збанкрутувала. Тож вдвох живемо лише на мою зарплату, – продовжує нашу розмову. – Зрозуміло, доводиться економити на всьому”.

На запитання чи батьки дарують на День вчителя цукерки або інші презенти? “Минули ті часи, коли дарували презенти. Зараз і батьки збідніли. Якщо кілька коробок на свято принесуть, то роздам нашим дівчатам, яким ніхто цукерків не подарує, — бібліотекарям, прибиральницям… Квіти, що 1 вересня дарують, також їм роздаю. Хоча зараз гарних букетів і не приносять, вони дорогі. Так, по кілька хризантем…”. Пані Олена до всього ставиться з розумінням, батьків не обговорює і не засуджує. “Є різні батьки. Є такі, що цінують вчителя, хочуть допомогти, посприяти, щось у кабінет, де вчаться їхні діти, докупити. А є жмоти. Наприклад, у фонд школи усі здають сто гривень на рік. Невеликі гроші, погодьтесь. На них купуємо туалетний папір, рідке мило, мийні засоби тощо. Але є батьки, які приниципово не здають. Ніхто ж собі ці гроші в кишеню не кладе. Це для потреб їхніх дітей…”.

Делікатно цікавлюсь, чи да­рують випускні класи пам’ят­ний подарунок класному керівнику? Дивується моєму питанню. “Школі пам’ятний подарунок дарують — плазму, або щось за потребою школи. А вчителеві давно нічого не дарували. Кілька років тому мені вишиту сорочку подарували”, – згадує. І додає, зітхаючи: “Нас, вчителів, уже кілька років на випускний не запрошують”.

Яким має бути сучасний вчитель? “Молодий, – відповідає пані Олена. – Школа молодих чекає. Зараз дітей вчать переважно ті, кому за 40-50 років. Молодь у професію йде неохоче. Немає мотивації. Здібні вчителі, зокрема іноземних мов, воліють виїхати на роботу за кордон. У нас у школі була на практиці гарна дівчинка-англічанка. Поїхала у Польщу”.

Депутати Верховної Ради хотіли ухвалити якийсь закон про віковий ценз в освіті. Але вчасно передумали обмежувати вік учителя і середньої школи, і вищої, бо зрозуміли, що не буде кому дітей вчити. Але пенсіонери, на переконання пані Олени, не повинні працювати у школі. Діти старих не сприймають. Та й життя нині з кожним днем стає все мобільнішим. З’являються нові технології, ми за цим не встигаємо. А вчитель має говорити з учнем однією мовою. Щоб виховати сучасне покоління, треба самому бути сучасним.

Насамкінець запитую, чи хочуть сучасні діти вчитися? “На жаль, багато інфантильних дітей. У моєму класі з 30 дітей лише десять справді гризуть граніт науки. Інші — “відбувають номер”. Я їм втовкмачую, що зараз блату немає, аби отримати престижну роботу. Щоб влаштуватися у житті, треба мати знання, вміти критично думати. Зрештою, вміти вчитися. Причому все життя. А де цього можна навчитися? Лише у школі”.

АВТОР: ЮЛІЯ ПІДЛУЖНА

dsq_needs_sync:
1
Tagged under