Сучасна освіта потребує педагога, який має високі інтелектуальні та комунікативні якості, здатного критично мислити і творчо підходити до вирішення завдань, що поставлені перед ним. Пошук нових шляхів підвищення ефективності освіти стимулює й пошук педагогічних технологій, що дозволяють використовувати особовий потенціал вчителя, застосуванню якого раніше не відводилося достатньо уваги.
Педагогічну цінність представляють такі властивості людської природи, як гумор, дотепність і сміх. Почуття гумору фахівці ставлять в один ряд з іншими необхідними емоційними особливостями, що становлять професійну компетентність педагога. Проте можливості сміху в педагогічній практиці вивчені ще не повною мірою.
Перше за все відзначимо, що в основі сміху лежить усвідомлення учасниками педагогічної комунікації різних невідповідностей між очікуваним і тим, що сталося, між видимим і реальним, між метою й засобами, формою і змістом тощо, що створюють комічний ефект і сприяють формуванню доброзичливих взаємостосунків.
У зв’язку з цим має сенс говорити про дві необхідні умови виникнення сміху. Однією з умов, що викликають сміх, є критика та знецінення певних норм і умовностей. По-друге, це відчуття радості, яке переповнює тих, хто сміється.
Спектр емоцій, що доставляють людині задоволення, багатоманітний — перевага, радість життя, веселощі, задоволення, безпека, благополуччя, гра тощо. Не дивлячися на те, що такого роду розділення дуже умовне, саме ці два аспекти — критичний і захисно-розважальний — нас цікавлять у першу чергу, коли йдеться про педагогічний аспект сміху.
Критичний аспект сміху полягає в тому, що він допомагає оголяти всякого роду помилки, забобони, ілюзії та догматизм у індивідуальному й суспільному житті. Тому, хто сміється, не загрожує догматизм, оскільки сміх завжди затверджує відносну істину та руйнує абсолют. Проголошена абсолютна істина завжди догматична й серйозна. Сміх указує на недосяжність і помилковість усього абсолютизованого, остаточного, статичного.
Сміху також чужий і крайній релятивізм — сміятися над абсолютно всім безглуздо й аморально. Критика старих, віджилих теорій за допомогою сміху демонструє відносність пізнання. Сміх — це критика в ім’я високих етичних, наукових, соціально значущих ідеалів. Із цієї точки зору сміх не тільки руйнує, а й затверджує, точніше, руйнує в ім’я твердження.
Іншу важливу роль у педагогічному процесі відіграє захисно-розважальний аспект гумору і сміху. Сміх несе в собі захисну функцію підвищення життєвих сил організму, опірності до екстремальних умов. Класичним прикладом є жарти студентів перед черговим іспитом. Гумор і жарти в цей момент не кращі зразки дотепності. У більшості своїй це типові приклади чорного гумору. Але функція сміху цієї гостроти недвозначно захисна — приховати істинний душевний стан студента перед перевіркою. Сміх і самоіронія — це реакція, що попереджає можливий провал і перемикання із трагічного сприйняття реальності на іронічне, менше хворобливе.
Сміх не тільки захищає, а й розважає. Науковий стиль і серйозність сучасної педагогічної практики сьогодні не всіма приймаються однозначно. Багато педагогів гостро відчувають потребу у зниженні стилю й вибудовуванні нормальної людської розмови. Порозумітися з аудиторією, а не віщати істини, що не підлягають сумніву, завдання не просте, особливо для педагогів старшого покоління.
Серйозний і авторитарний стиль педагогічного спілкування багатьох викладачів пояснюється не їхньою особистою відсталістю, а швидше тією парадигмою освіти, яка й формувала ідеальний образ педагога. Хоча, насправді, ситуація педагогічної взаємодії, будучи достатньо сильно ритуалізованою та припускаючи суворий розподіл статусів і ролей, асоційованих із певною поведінкою, є продуктивною основою для створення різного роду невідповідностей, що спричиняють за собою сміх. Педагог, який жартує та сміється, уже сам по собі представляє невідповідність уявленню, що склалося про педагога із традиційними характеристиками — «серйозний», «поважний», «важливий».
Не дивлячися на це, для багатьох педагогів сміятись і жартувати під час заняття — неприпустима вільність. Несерйозна поведінка нібито завдає збитку авторитету педагога, і жартувати можна собі дозволити тільки після заняття. Хоча будь-який учень або студент уважає за краще бачити перед собою педагога, який посміхається, уміє посміятись і пожартувати. І це не просто естетичні дурощі. Це деяка об’єктивна закономірність, що забезпечує успіх педагогічної комунікації.
Сміх заразливий і легко набуває характер масового явища. Завдяки емпатії як механізму синхронізації переживань, сміх спонукає членів колективу несвідомо наслідувати один одного. Крім того, фізичний стан людини, яка сміється, характеризується різким ослабленням м’язового тонусу, що означає його розслаблення. Людина, яка сміється, звільняється від психологічної напруги. Сміх пригальмовує волю, притупляє оцінку ситуації з точки зору логічного аргументування. Іншими словами, завдяки цим якостям, сміх робить аудиторію більше податливою, що багаторазово полегшує роботу педагога.
Одночасно, з точки зору сприйняття, емоції, що виникають у процесі сміху, сприяють більш успішному засвоєнню матеріалу. Напівжартівливі й комічні приклади та порівняння запам’ятовуються набагато легше та пояснюються набагато доступніше, ніж сухі дефініції. Вчасно зроблений емоційний акцент на ключовій проблемі дозволяє точніше зрозуміти її суть.
У сучасному педагогічному стилі багатьох моїх колег з Європи й Америки подібний прийом практикується досить широко. Можна сказати, що вони добре засвоїли формальну схему застосування гумору та сміху — на початку, у середині та в кінці заняття. Питання про те, як викладач використовує відчуття гумору — творчо чи з наперед заготовленим трафаретом — має зрештою важливе значення. Проте в будь-якому випадку подання інформації з використанням гумору, із включенням жартів і обіграванням ситуацій однозначно йде не у збиток, а на благо навчального процесу.
Компетентність педагога визначається, крім усього іншого, тим, як він сприймає критику та чи здатний він критично оцінювати свої дії та вчинки. Людина, яка здатна й уміє визнавати свої помилки, є завжди більше перспективним фахівцем у будь-якій галузі людської діяльності. Визнавати свої помилки — справа завжди дуже складна. Педагогу це робити вдвічі важче, оскільки свої помилки часто доводиться визнавати у присутності всієї аудиторії. Саме гумор і сміх є в таких ситуаціях незамінним засобом урятувати своє «обличчя» та визнати свою помилку. Тим самим педагог одночасно демонструє слухачам здатність до самокритики та почуття гумору.
Самокритичність, пов’язана з гумором, — показник того, що викладач адекватно реагує на події, що відбуваються навколо нього, і готовий відмовитися від необґрунтованих претензій на знання єдино вірної істини. Здатність педагога посміятися над собою демонструє учням, що він, як і всі люди, не застрахований від помилок і попадання в безглузді ситуації.
Почуття гумору педагога певною мірою передається й учням. У них формується оптимістичне світосприйняття, що не може не сприяти створенню позитивної психологічної атмосфери в аудиторії. І навпаки, якщо жарт не викликає жодної реакції у слухачів, то це вірний сигнал остракізму або, як мінімум, недоброзичливих відносин.
Звісно, виною цього може бути просто невдалий жарт. Проте в такому разі прихильно налаштована аудиторія хоча б із пристойності посмішкою демонструє розуміння ситуації. У будь-якому випадку жарт можна вважати своєрідною формою «розвідки боєм». Будь-яка реакція аудиторії — сміх, посмішка, регіт, мовчання —дає викладачу інформацію про міру соціальної згуртованості, рівень розвитку, рівень підготовленості учнів і можливості економії мовних засобів. Тобто реакція на жарт дозволяє викладачу визначити приховані, невикористані психічні ресурси та забезпечити доступ до них за допомогою непрямих педагогічних засобів.
Засоби створення сміху багатоманітні. Незчисленні суперечності, що створюють сміх. Сміх дозволяє за «тим, що здається» знайти справжню суть. Використання гумору в педагогічній діяльності обумовлене як особовими якостями викладача, так і його комунікативними вміннями. Для створення сміху вчитель може використовувати як оригінальні (жарт, каламбур тощо), так і репродуктивні (анекдоти, афоризми, притчі) форми.
В якості методичних прийомів, які можна використовувати з метою створення комічної ситуації та сміху, назвемо перебільшення, зменшення, доведення до абсурду, двозначність, несподіваний висновок, каламбур, алегорію, протилежність, порівняння, загострення, суперечність, нездійснене очікування, іронію, натяк, повторення, метафору, передражнювання, використовування прислів’їв і афоризмів, несподіванку, буквальне розуміння слів, гру слів, парадокс, змішення.
Можливості гумору як педагогічного засобу обмежені, що вимагає від педагога культури його застосування та дотримання вимог до його використання. Наприклад, сатира, іронія або глузування як прийоми в педагогічному середовищі мають обмежені нагоди. Якщо іронія по відношенню до історичних подій і персонажів, тих чи інших цінностей або наукових уявлень цілком прийнятна та здатна активізувати творчий рух думки, то іронія над розумовими здібностями того чи іншого учня, глузування із приводу його невдач, сатиричне осміяння фізичних недоліків або сарказм над зовнішнім виглядом малопродуктивні як з педагогічної, так і з моральної точки зору.
Усе це, звісно, може спровокувати сміх у аудиторії, але з точки зору мети освіти й виховання це дуже невдалий педагогічний хід. У тому, які форми комічного бере на озброєння викладач, як він використовує дотепність, над чим сміється та як це робить, — у всьому цьому проявляється загальна педагогічна культура педагога.
З педагогічної точки зору гумор і сміх є особливими формами, універсальними, багатофункціональними прийомами непрямої дії, що реалізуються у вербальній або невербальній формі у процесі педагогічної взаємодії. Сміх і гумор в арсеналі педагогічної комунікації мають принципове значення, оскільки місія освіти полягає не тільки в технологічній передачі знань, а й у дії на учня, у першу чергу на його почуття, поведінку, якості характеру тощо.
Сміх як прийом педагогічної дії допомагає дотримуватися загальноприйнятих соціальних норм поведінки, дозволяє уникнути багатьох «незручних ситуацій» і обійти «гострі кути» у спілкуванні.
Сміх — це засіб демократизації педагогічного спілкування на противагу авторитарним способам взаємодії.
Сміх дозволяє уникнути конфліктних ситуацій. Беручи на озброєння непрямі форми дії та обмежуючи використання прямих прийомів упливу на аудиторію, педагог гармонізує відносини з аудиторією.
Сміх уносить ігровий елемент, роблячи спілкування між педагогом і аудиторією інтригуючим і захоплюючим, що спонукає учнів до самостійного «пошуку істини».
- dsq_needs_sync:
- 1
