• Українська
  • Русский

Плюси та мінуси навчання дитини у приватній школі

Школа – це завжди лотерея і складний вибір. Буває, у супермаркеті заплутаєшся, який товар краще обрати: цей нахвалює реклама, цей ніби екологічно чистий, в цього упаковка більша, а на цей поширюється знижка… Що вже казати, коли йдеться про освіту дитини, якій прагнеш дати усе найкраще в житті. Є освітні рейтинги, але чи всі вони об’єктивні? Є поради знайомих, але ти не поділяєш їхніх педагогічних методів. Є інтернет-форуми батьків, де поливають брудом всіх і вся, або відверто агітують на користь того чи іншого закладу. Але так чи інакше стоїть принциповий вибір: обрати державну чи приватну школу. На власному досвіді спробував обидва варіанти на етапі початкової освіти і зробив вибір на користь останньої. Бо приватний навчальний заклад має щонайменше п’ять вагомих переваг перед звичайною державною школою:

1. Індивідуальний підхід. Як правило, у приватних школах, невеликі за чисельністю класи, а це автоматично означає, що вчитель приділяє більше уваги кожному учневі. На практиці це виглядає так: у державному закладі за тиждень моя дочка могла мати лише 2-3 оцінки, тоді як у приватному вона має їх щодня. Більше відповідей на уроці, більше оцінок, більша відповідальність учня, унеможливлення сценарію «совкової» школи: сьогодні спитали – завтра пронесе. Вчитель у приватній школі проводить більше часу з дітьми (нагадаю, йдеться про початкову), бо саме він на, так званій, групі продовженого дня займається з ними. У державному закладі виглядало так: група продовженого дня існувала, але її вів окремий педагог, невідомий дітям, до того ж батькам на зборах втовкмачували: робіть уроки з ними самі, бо такі занняття  бажаного ефекту не дають. У приватних школах діє система заохочень типу звання «учень місяця» – просто відзнака для кращих учнів, що мотивує і породжує здорову конкуренцію серед учнів. У державних школах здебільшого практикується радянська традиція видавати грамоти наприкінці навчального року. З вчителем у приватній школі батьки можуть спілкуватися щодня, у державній це виглядало так: система електронних пропусків, «батьківський день» – четвер, решта часу на вчителя треба «полювати», сам він до зайвих зустрічей із батьками не прагне.

2. All inclusive. Більшість батьків прагне розвивати дітей на позашкільних заняттях. Виникає проблема із часом: дитину треба відвести і забрати із занять – чимало часу, зважаючи на те, що батьки здебільшого люди працюючі й не можуть півдня присвятити походам у гурток, навіть якщо він територіально не надто далеко знаходиться. Приватна школа побудована за принципом, щоб діти вчилися, розважалися і додатково займалися в одному місці. Гуртки входять у вартість навчання (про це дещо згодом) і дитина має нагоду відвідувати гурток, не залишаючи стін своєї школи.

3. Менше брехні. Свого часу я вже писав про те, що сучасна державна українська школа привчає дітей до подвійних стандартів і брехні. Освіта, мовляв, безкоштовна, але здайте гроші на ремонт, на нові підручники, подарунки до дня вчителя, ювілею фізкультурника, нові електронні пропуски. Про всі ці статті витрат діти обережно олівцем записують у щоденнику, батьки читають і витирають цей «меседж», бо ж поборів у школах де-юре не існує, то й згадок про них бути не повинно. Адміністрація школи не дозволяє збільшувати кількість уроків більше шести на день, але програма з англійської передбачає більше годин, тож додаткове заняття оформлюють як факультатив, але відвідуваність має бути 100%, тобто добровільно-примусово. У приватній школі не існує додаткових поборів – із ціни ніхто не робить таємниці і єдине, за що доводиться доплачувати – екскурсії, що в принципі логічно. Дитина розуміє, що за її навчання платять і батьки мотивують це прагненням дати кращу освіту. У державній школі дитина просто стає частиною корупційної схеми і з першого класу вчиться сприймати це як належне.

4. Налагоджений побут. Простенька, здавалося б, задачка: чому у середньостатистичній київській державній школі, де навчається близько 500 учнів, щороку батьки здають по 300-400 грн, себто 150-200 тис грн. на рік, але сама по собі будівля виглядає як напівзанедбана казарма, а на встановлення нових вікон збирають гроші додатково? Підказка: директор напередодні першого вересня купує собі новеньке авто. Раціон харчування такий, що діти вдома розповідають якісь гастрономічні жахіття про чорну пересмажену печінку в котлеті, «з якої вода тече». У коридорах напівморок, а спортивний інвентар оновлюється лише під вибори, коли до школи завітає щедрий кандидат. У приватній школі дитина почувається комфортно, смачно нагодована, займається у добре оснащеному спортзалі і в сучасному, належно облаштованому, комп’ютерному класі. Класи добре опалюються, діти ходять у змінному взутті, територія біля приватної школи добре прибрана і надійно охороняється.

5. Орієнтир на якість, а не на бюрократію. Адміністрація школи і кожен окремий вчитель у державному закладі живе у постійному стресі: що скажуть у міському (районному) відділі освіти, яку показуху краще показати під час чергової ревізії, як би так підрихтувати загальну картину успішності учнів, щоб згори зайвий раз не насварили. Жертви усього цього – наші з вами діти – це ж їх використовують для показухи, «підтягують», щоб подбати про «честь школи», вчать казати правильні слова перевіряючим. Педагоги українських державних шкіл – це така сама замкнена каста, як скажімо, військові чи міліція. В усіх цих колах вміють дуже ретельно замовчувати будь-які інциденти і вигороджують «своїх» до останнього. Якщо послухати офіційні звіти, то в армії ніколи не було дідівщини, в міліції ніколи не катували людей, а вчителі ніколи не били дітей. Хоча поговоривши з людиною «зсередини», завжди пересвідчуєшся у зворотньому. Приватні школи меншою мірою орієнтовані на показуху, вони так чи інакше існують за законами ринку: тутешнім викладачам вигідніше дбати про імідж закладу, процент вступу випускників, ніж про справляння враження на чиновників. Якщо школа матиме гарне ім’я, вона матиме популярність, а отже й гроші. Далеко не кожен педагог з державної школи може перекваліфікуватись на викладача приватної – питання не власне у знаннях чи досвіді, питання у викривлених установках: вчитель, орієнтований на показуху, «прогини» перед начальством і «витягування» грошей у батьків, навряд чи матиме гарний імідж і кар’єру в приватному закладі.

Поруч із цілою низкою переваг приватна освіта має і свої недоліки, замовчати яких не маю морального права.

1. Дорого і дуже відповідально. Вартість освіти у київських приватних школах коливається від кількох тисяч гривень до кількох тисяч доларів на місяць. Та ще й у деяких закладах передбачена оплата на квартал наперед, що змушує батьків акумулювати доволі кругленькі суми. Треба розуміти, що навчання у приватній школі – це як іпотека, яку доведеться будь що виплатити. У країні, де втратити роботу легко, а соціальних гарантій – нуль, доволі складно планувати фінансування сімейного «освітнього проекту». І завжди залишається розуміння того, що власна неплатоспроможність і повернення дитини у державний заклад – це серйозна поразка плюс неабияка демотивація до навчання. Та й ціни на навчання мають властивість зростати.

2. Мажорство. У державній школі мене трохи бентежив той факт, що моя дитина з родини доволі скромних, за київськими мірками, статків, була єдиною в класі, яка бодай раз (!) у своєму житті була за кордоном. У приватній школі «соціальний склад» геть інший, але я не вважаю це істотною перевагою. Радше навпаки. Маленькі мажори, виховані батьками у відповідному дусі, сприймають вчителя як частину обслуговуючого персоналу разом із водієм, кухаркою, прибиральницею – якщо тато (мама) їм платить, то чого з ними церемонитись? Якщо мажорні батьки вирішили поїхати серед навчального року в якусь подорож усією родиною, то школа лише мовчки сприймає цей факт і терпить. Для дитини, що легко потрапляє під вплив спершу може бути важко поруч із «мажорами», особливо якщо вона вихована в інших традиціях. «Мажорство» – явище характерне, але не масове, у класі з десяти учнів, як правило, трапляється, 1-2 «мажорчики».

3. Тепличні умови. Сприятлива атмосфера навчання, налагоджений побут, доброзичливі вчителі і насичене цікавими позашкільними заняттями життя, мають і зворотний бік медалі. Дитина, що зростає у таких «тепличних» умовах, згодом може стати не здатною на співчуття до ближніх, байдужіє до процесів, що відбуваються у суспільстві і концентрується на власному успіху у затишному мікрокліматі приватної школи. Але це вже питання скоріше до батьків, аніж до навчального закладу: прагнуть вони, щоб дитина зростала у поліпшеному середовищі чи робити час від часу щеплення «суворої реальності». Школа, якою б хорошою вона не була, все одно залишає величезне поле для батьківських педагогічних «маневрів».

За матеріалами: texty.org.ua

dsq_needs_sync:
1
Tagged under