• Українська
  • Русский

Ігор Лікарчук: роздуми на тему шкільних перевірок

Автор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти, в. о. директора Навчально-методичного центру забезпечення якості освіти.

Днями мав довгу розмову у лікарняному парку з директором школи, котрий уже завершив свою каденцію. Дуже мудрий чолов’яга, потужний життєвий та професійний досвід.

За його плечима школа, котру збудував із першої цеглинки, зробив справжнім осередком педагогічного тепла й мудрості. Вщерть заповнена комп’ютерами, квазі-дошками, новими меблями. Незважаючи на те, що школа регіонально знаходиться в сільській місцевості (20 км від Києва), тут завжди навчалося чимало киян. Бо це є справжня ШКОЛА.

Багато років у школі відсутні кадрові проблеми. Працює дві династії вчителів. Одна – у третьому поколінні.

Найбільшою гордістю директора є відсутність упродовж останніх п’ятнадцяти років інформації, що котрийсь із учнів скоїв серйозне правопорушення чи злочин. Він дуже спокійно ставиться до результатів ЗНО, котрі показують його учні, але дуже гордий життєвим шляхом 80 відсотків випускників. І не лише, і не стільки тих, які стали студентами престижних університетів, а тим, що вони роблять після закінчення університетів.

Мій візаві розважливо-іронічно відноситься до новомодних квестів та флеш-мобів у педагогіці, усіляких підвищень кваліфікації за день чи два, але дуже цінує кожного вчителя за свободу та розвій його власної педагогічної позиції, яка, інколи, директору може й не подобатися. Головне і важливе – він повністю довіряє і вірить вчителю.

Дуже стримано з мудрою посмішкою говорить про НУШ, наголошуючи: курчат восени рахують. Хоч марить змінами в освіті. Не лише за європейськими зразками, а враховуючи й вітчизняний досвід.

Ми говорили багато про що: часу між лікарняними процедурами вистачало. І, звичайно, не могли на зачепити тему шкільних перевірок, насамперед отого інституційного аудиту.

Позиція мого візаві така, як і моя. Не можна реанімувати з новою назвою стару модель фронтальної перевірки. Хоча б тому, що ідеологом методології й технології цієї перевірки є чиновництво, від роботи якого багато в чому і залежить якість освітньої діяльності школи.

Тобто, результатом аудиту СВІДОМО ЗАПЛАНОВАНО не викриття зовнішніх чинників, НАЯВНІСТЬ яких не дає можливість школі забезпечити достатній рівень якості освіти і які у повній мірі залежать від чиновництва, а вибіркові внутрішні шкільні процеси, які не мають надто важливого впливу на ту ж якість.

На зовнішні чинники директор впливу не має, бо самостійно без чиновників не може прийняти більш-менш важливого рішення, котре стосується нагальних потреб функціонування закладу.

Мій візаві, як останній із могікан, такі рішення міг приймати, бо його авторитет, характер, уміння, образно кажучи, «дати в лоба» кожному начальнику, беззаперечний авторитет в громаді, самостійний шкільний баланс, солідний шкільний спецрахунок, поповнення якого здійснюється лише на законних підставах, ефективна і впливова піклувальна ради школи – стали тією греблею, за якою він міг бути ВІЛЬНИМ у своєму директоруванні. Він керував місцевими освітніми чиновниками, а не вони ним.

Зрозуміло, що такими вільними інші директори не є. Тому й називає мій візаві отой інституційний аудит нічим іншим, як додатковим інструментом тиску й гніту стосовно директора школи…

І чи не із побоювання втратити оці додаткові важелі тиску й гніту ті ж самі чиновники абсолютно нічого не хочуть робити для створення незалежних громадських агенцій з оцінювання якості освітньої діяльності та громадської акредитації загальноосвітніх шкіл. Як то і має бути. Чинний закон передбачає функціонування таких агенцій. Але, кому вони потрібні у адміністративно-тоталітарній системі управління освітою.

Між іншим, мій візаві дуже побоюється, що навіть створюючи такі агенції (сертифікуючи їх), чиновництво намалює їм такі правила гри, що бажаючих грати в ці ігри не буде. Або будуть грати в них лише ті, хто ці правила прийме.

У таких слово «незалежна» залишиться лише у назві агенції. І тоді буде, як у тій українській приказці: «Застряли, як собака на перелазі».

Я із цим абсолютно згоден. Інституційний аудит і акредитація закладів середньої освіти – справа не державних чиновників, а лише незалежних від них громадських агенцій. Але вже бачу, що те навряд чи буде…

Мій візаві написав заяву про звільнення з посади. Потужне учительське серце не є вічним. Воно почало серйозно підводити. Йому жаль лишати своє дітище, хоча він виховав двох потужних заступників, які мають такий же характер і гарт, як і він. Але він добре знає, що конкурсна комісія з проведення конкурсу на заміщення директорської посади навряд чи погодиться на збереження острівка директорсько-педагогічної вольності.

А якщо навіть їй і не вдасться подолати опір громади стосовно призначення іншого директора, а не того, якого хоче громада, то, на всякий випадок у черзі на проведення інституційного аудиту школа стоїть в перших нумерах… Типу «Ми вам іще покажемо кузькину мать». А «кузькина мать» у розумінні теперішніх чиновників нічим не відрізняється від того розуміння, що було у їхніх совєтських попередніков.

Оригінал

intense_post_subtitle:
intense_post_single_template:
intense_featured_gallery:
intense_featured_image_type:
standard
intense_image_shadow:
null
intense_hover_effect_type:
null
intense_hover_effect:
0
intense_featured_audio_url:
intense_featured_video_type:
intense_featured_color:
Tagged under