• Українська
  • Русский
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

Вероніка Чекалюк: МОЄ ПОКЛИКАННЯ – ПРОДОВЖЕННЯ СПРАВИ СОФІЇ РУСОВОЇ

«Найдорожчий скарб у кожного народу — його діти, його молодь, і що свідоміше громадянство, то з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, до забезпечення їм найкращих умов життя», — писала Софія Русова, жінка, яка все своє життя присвятила педагогіці. Усюди, куди б не закидала її доля, вона організовувала дитячі садки, недільні школи. Вела просвітницьку роботу. Вероніці Чекалюк пощастило товаришувати з її онукою пані Ніною.фото

Велика українка народилася в селі Олешня на Чернігівщині в родинному маєтку Ліндфорсів. В Олешні Ліндфорсів любили і поважали. Старша донька Марія, наприклад, облаштувала школу, в якій навчалася сільська молодь.

Найпершими вихователями Софії були батько і старша сестра. Мати рано померла. Сестра Марія потурбувалася про те, щоб Софію віддали на навчання до Фундуклеївської гімназії.

Узимку 1871 року раптово помирає батько, і перед сестрами постає питання: як жити далі? Софія мала неабиякі музичні здібності, проте разом із сестрою вирішує присвятити себе благородній справі — створенню школи на зразок тієї, що була в Олешні. Почати вирішили із дитсадка. До речі, дитячих садочків на той час ніде, крім Петербурга, не було. Тож сестри вирушають до Петербурга по науку, знайомляться з творами Песталоцці, Руссо, Дістервега та ін. Сестри не сліпо наслідують побачене й прочитане. Навчальний заклад, як згодом скаже Софія Русова, «має бути весь пройнятий національним духом нашого народу». А перша умова, щоб навчання та виховання було свідомим, — це спілкування рідною мовою. Рідною мовою сестри Ліндфорс вважали українську, якою розмовляли селяни в Олешні.
Свій перший дитячий садочок сестри відкрили у Києві у 1871 році. Першими вихованцями стали близько 20 дітей з інтелігентних родин. Серед них були і двоє дітей Старицьких (Михайло Старицький — відомий драматург).

фото1

«Виховання громадянина: проблеми, структури, функції… Кайдани поневолення не так легко скидаються, вчорашні раби не можуть одразу перемінитися на вільних громадян, та й колишні несвідомі отари людей не стають одразу свідомим громадянством. Для такої великої зміни потрібний не тільки час, що завжди посуває наперед розвиток громади й особи відповідно до вимог творчого життя. Потрібне виховання, що тільки й має змогу дати нам нове громадянство.» Ні, це не Софія Русова. Це, коли майже дослівно, коли інтерпретовано, передає дух і волю педагога її онука — Ніна Михайлевич-Ліндфорс. Це її голос з-за океану, її віра в творчі сили українського народу, бо «наш народ — молодий, сильний, добросердечний».

фото2

Софіїна донька з дітьми, Ніною та Олександром, покинули Олешню. Ніні тоді було п‘ятнадцять років, а в листах вона до останніх днів пише «наш народ», «ми», не відділяючи себе від державотворчих процесів, які відбуваються в Україні, щиро переймається долею українського народу. «Мама моя до останнього буде жити Батьківщиною», — говорить Ірина-Орися — донька пані Ніни, і теж пишається тим, що за походженням є українкою.
Ніна виростала в селі Олешня в родинному маєтку. Мріяла бути піаністкою, як і бабуся Софія. Дуже любила природу, тварин, класичну та симфонічну музику, хоровий спів, спорт і мистецтво. Співала в церковному та світському хорі. Навчалася  у Празі «на агрономії», там познайомилася із втікачем з України Михайлом. Доля закинула Ніну Михайлевич-Ліндфорс аж у Філадельфію. Тільки через сімдесят років змогла вона з дітьми Ольгою та Лесею і онукою Софійкою відвідати рідні місця.
«Дорога Вероніко… Як же радісно, що Україна пам’ятає нашу бабусю! Вона дійсно все життя жила для нашого народу…»

лист3

Олешня. У родовому будинку — лікарня, у церкві — магазин, а олешківці частенько навідуються в усипальницю Ліндфорсів. Їх ще і досі пам‘ятають!
«Після довгих років тортур і глузувань, обмежень геть у всьому (1991 рік. — Авт.), при першій же можливості ви згадали про нашу бабуню Софію Русову. І не тільки згадали — тиждень присвятили нашій бабі в пам‘ять її народження і запросили усіх бабиних родичів зі всього світу. На жаль, всі приїхати не змогли.
Софія Русова усе своє життя присвятила нашому Народові. Починаючи від дитячих садків, які з сестрою самі організовували і вели, професорської праці в університеті, написання книжок для шкіл і закінчуючи активною роботою в організації жіноцтва. Баба наша була дуже жвава, мала палкий, повний гарячої любові до України, характер. Куди б не закидала її доля, зараз же бралася продовжувати початі на попередньому місці актуальні завдання. Палко, переконливо, прекрасно промовляла на Міжнародних жіночих з’їздах. Завжди повна життя і енергії, запалювала інших навколо себе…»
А ще після відвідин Олешні, України, після урочистотей по вшануванню пам’яті Софії Русової її онука пані Ніна скаже: «Для багатьох єдиною ниточкою до батьківської землі, що й давало право зватися українцями, була рідна мова. Спогади дитинства стимулюють надії повернутися на Україну».
Ось так педагогічне гасло Софії Русової: «Рідна школа на Вкраїні» — підтверджує саме життя. Чи змогла б пані Ніна, виховуючись за інших умов, зберегти такий патріотизм? І це не ностальгія за дитинством, це цілком усвідомлене почуття не просто любові до батьківської землі, а вболівання за її долю, майбутнє.
П’ятнадцятилітня дівчинка покидає Україну, щоб приїхати на кілька днів аж через сімдесят років… Там, за океаном її дім, сім’я… А душа її тут, в Олешні, в Україні. Що Америка? «У техніці високо стоїть? А хіба в цьому сенс життя?» — роздумує пані Ніна. А в чому ж він? «…Коли серце горить Ідеєю для свого вистражданого народу, тоді нема ні страху, ні втоми», одне турбує — дуже мало часу. Так, людське життя аж занадто коротке. Вічні — краса, мистецтво, природа.
«Чорне море! Наше море! Перекочує раз у раз свої хвилі. А ті хвилі грають то темно-синьою, то зеленою барвою… Запашною весною та гарячого літа — вранці синіє його спокійне плесо, ледь-ледь хвилюючись білосніжними хвилями, на обрії потягне легким, майже прозорим туманом…. Чорне море. Повне таємниць і безмежної сили — воно породжує в людях відвагу, завзятість та розмах… Оспіване в багатьох піснях, оповите чаром літописних бувальщин, легенд, дум і переказів.»
Так мислити може людина тільки рідною мовою. Для Ніни Михайлевич-Ліндфорс українська мова назавжди залишилася рідною, хоч жити довелося в іншому мовному середовищі.
Принагідно, про Чорне море. Деякий час Софія Русова жила в Одесі, часто з дітьми сиділа на каменях біля моря. Це її заспокоювало, давало наснагу, а дітей тішило. Чи не спогади матері — першого в Олешні лікаря і співачки — навіяли Ніні ці рядки?
Світлий розум, красне слово, безмежна любов до України, педагогічні здібності — все, як і у Софії Русової… У цьому я засвідчилася, заспілкувавшись з пані Ніною Михайлевич-Ліндфорс. Мене захопили її переконливе, влучне слово, думки, погляди на життя та переконання, а насамперед — вболівання за Україну, прагнення бути корисною Батьківщині, з якою розділяють тисячі кілометрів та невблаганні роки. У листах ми обговорювали проблеми сучасної української молоді, пані Ніна спрямовувала мене туди, де є «світло в кінці тунелю». У листах великої Українки (для мене саме такою є Ніна Михайлевич) — той ідеал, до якого має прагнути кожна свідома людина, громадянин своєї держави.
Наше листування з часом ставало все динамічнішим. Пані Ніна негайно відгукувалася на листи з побажанням і надалі підтримувати зв’язки: «Сьогодні ми мусимо стояти стіною на відбудові своєї волі, своєї Держави!» Це «ми» так природно звучало у листах, що я жодного разу не зауважила, що нас розділяє не тільки океан, а й роки. Мабуть, душа не старіє, особливо у людини, яка безмежно закохана у життя, переймається долею рідного краю, хай і далекого і не особливо прихильного.
Мудре слово вже немолодої жінки завжди звучало по-сучасному. Будь-яка тема — і дотепні і грунтовні роздуми у відповідь у наступних листах.
«…чи знаєш ти, що таке Воля?…Воля — це не є та воля, яку дає народові цар, чи король, чи президент. Це є те, що в людині… Вільна людина та, яка нікого і нічого не боїться, ніколи не кориться і знає, коли яку межу переступити… Лев ніколи не заб’є тварини, якщо він не голодний, а голодний живиться м’ясом, бо так йому призначено для рівноваги в світі. Людство рівноважать хвороби, хоч і вони мають своє значення. Лев нападає ще обороняючись, чи не є воля те саме? Добре, але хтось же нападає. От і думай, як воно є, як має бути. Ще дуже багато людству до розуміння, щоб стати на сходинку вище.»
Витоки інтелігентності, тактовності, педагогічний хист Ніни Михайлевич — не в третьому і навіть не в четвертому коліні. Про це свідчать праці, статті, книги споминів, написані Ліндфорсами та Русовими…
В одному з листів зайшла мова про відповідні умови для праці. Тут автоматично постало питання: «Що таке комфорт?»…
Ніна Михайлевич відповіла так: «Зайвий комфорт не виховує людину, а робить з неї нікому непотрібну «мамзель». Я не люблю розніженість ні у людей, ні у тварин. Нещодавно показували по телебаченню цілу серію передач про собак. Вони живуть у комфорті: сплять і їдять на подушках… це гидко.
Ціль життя Людини зовсім не в добробуті понад голову. Нещасні ті люди, що ставлять добробут понад усе. Вони ж стають невільниками того добробуту, душа аж ніяк не є вільною, а що ж тоді то за людина?!»
У своїх спогадах Софія Русова також описує надзвичайно аскетичні умови її вже спільного життя з Олександром Русовим: «…Жили ми вбого, але в своєму демократичному піднесенні я раділа цим злидням. Коли одного разу Русов, одержавши гроші за лекції, приніс на вечерю сардинки, я обурилася, що він так буржуазно порушив наш аскетизм».
Або про заздрість, ця риса притаманна усім, незалежно від віку і статусу, від статі і походження людини.
«…Не треба заздрити. Людина — це ж завершення Природи. А скільки ж, скільки Людині дано! Треба лише все це багатство корисно, доцільно використати! А заздрощі — то ж баласт, який заважає Людині вільно жити, розуміти життя, знайти свій шлях світлий і по ньому простувати, творячи щось корисне для свого народу, для людства. Ну а як же? Для себе жити сумно і нецікаво.»
Листи її легкі і жваві, вони живі, бо їх авторка відчуває свого співрозмовника. Навіть на підсвідомому рівні — це є справжнім педагогічним відчуттям, яким мав би бути наділений як педагог, так і будь-яка людина, шукаючи «ключик» до свого співрозмовника.

фото4

Донька пані Ніни — Орися пише: «Мама моя до останнього буде жити Батьківщиною, а я, як той циган, яка за усе життя до побуту в Канаді ніколи довго не сиділа, навіть не мали часу нагріти місце, нажити шкільних друзів чи навіть дах, щоб сказати що то була моя ХАТА, я уже буду триматися своєї придбаної Батьківщини, яка мною опікується як своїм громадянином із всіма правами на рівні із всіма іншими! Я горджуся, що мене тут шанують, знають, що я з походження Українка, і скоса на мене не дивляться, я говорю на державній мові, шаную її… Кожен із нас кував свою долю, так як міг, і віримо що й ви всі будете кувати, щоб колись нею похвалитися, а в між часі, щирий всім привіт, бажаємо мати багато успіхів. 14-го серпня 1999.»
Пані Ніни Ліндфорс-Михайлевич і справді жила Батьківщиною. Уже фізично квола, вона жива розумом і ідеями, серцем з Україною. Ось її. Звернення, написане 1992 р.
«Український народе! Тримаймося! Тримаймося! Прикладемо всі разом усі свої сили, мудрість, уміння, знання, щоб ще перемогли останні бар‘єри…Ми вирвемо з руїн нашу державу, нашу Батьківщину. Ми доб‘ємося свого. І будемо вільною, могутньою Державою, гідною стати нарівні зі всіма державними народами серед них! Наш Народ — молодий, сильний, добросердечний. Зі світлою радістю в серці.»
Для Вероніки Чекалюк це листування стало джерелом мудрості і натхнення робити добро, продовжувати справу Софії Русової. Як волонтер Вероніка Чекалюк працює з підростаючим поколінням,  з 2008 року втілює пізнавальні профорієнтаційні соціальні проекти для дітей.
Вероніка Василівна ділиться: «Мені імпонують слова Софії Русової: «У ЖИТТІ КОЖНОЇ  ШЛЯХЕТНОЇ ЛЮДИНИ  МАЄ СВІТИТИ ВЕЛИКА ЯСНА ЗІРКА: ЩАСЛИВА ДОЛЯ РІДНОГО  КРАЮ». Окрилена ідеями С.Русової, одягаю коралове намисто (подарунок від онуки Русової) і відчуваю ніби виростають сильні крила відповідальності за мою державу й її освіту».

                                                             ДОВІДКА
В.В. ЧЕКАЛЮК – кандидат наук із соціальних комунікацій, доцент кафедри української та класичних мов гуманітарно-педагогічного факультету НУБіП України.  З 1997 року життя нерозривно пов’язане з  Інститутом журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (студентка, бакалавр, магістр, аспірантка й докторант).
Коло наукових інтересів:
1. Теорія та історія соціальних комунікацій.
2. Журналістика. PR. Іміджелогія.
3. Державотворення.
4. Соціологічні дослідження. Маркетингові дослідження.
5. Міжнародні стратегії економічного розвитку.
6.Національні стратегії міжнародного розвитку.
7. Компаративістика міжнародних відносин.
В.В.Чекалюк вивчає й прагне розширити кордони іміджелогії та системи соціальних комунікацій. Пропонує інноваційні рішення для удосконалення та розширення системи комунікацій в інтересах держави, екологічні та багаторазові дієві алгоритми й ефективні рішення.
Основні положення наукових досліджень опубліковані у близько 100 наукових працях, у тому числі  – 4 монографіях (з них 1 – одноосібна, 3 –  колективних монографіяй (у співавторстві), 1 навчальний посібник, 39 статей у наукових фахових виданнях (одноосібно всі), 21 стаття у зарубіжних виданнях та наукових фахових виданнях України, які зареєстровані в міжнародних наукометричних базах.
У 2016 році вийшла наукова монографія «Формування іміджу України у ЗМІ», нині готується до захисту докторської дисертації.
Наукові пошуки та   дослідження спрямовані на максимально ефективне налогодження комінікацій усіх сфер і суспільних ланок.

dsq_thread_id:
5990067625
Tagged under

Apologies, but no related posts were found.