• Українська
  • Русский

Школа компетентностей — очікування чи реальність?

Хто і чому чинить спротив шкільній реформі?

Минулого тижня стартував новий навчальний рік, початок якого став особливо хвилюючим через щоденні гучні заяви Міністерства освіти і науки України. Увага суспільства сконцентрувалася в очікуванні ухвалення нового Закону України “Про освіту”, і міністр освіти і науки України Лілія Гриневич небезпідставно сподівається на схвальне рішення народних депутатів уже в першій половині вересня.

Усі зацікавлені мали змогу дізнатися про сподівання Л.Гриневич з її інтерв’ю DT.UA (№32, 2017 р.). У коментарях міністра вчувається неабияка тривога з приводу втілення в життя запланованих змін в освіті. Проведено величезну роботу у цьому напрямку — вже отримано значне фінансування на початок реформи, офіційно запущено проект “Нова українська школа” і дано стільки публічних обіцянок, що відповідальність за результат може стати особистою для пані Гриневич.

Та чи лише міністр освіти і науки повинен відповідати за результат освітніх змін, коли, без перебільшення, не всі їх хочуть і не всі готові до них?

Знаю точно, що до ініціатив міністра готові бенефіціари сучасної освіти — нинішні дошкільнята, учні, студенти і їхні батьки, бо якісні знання та практики є запорукою професійності й упевненості в майбутньому житті.

Школа компетентностей — ось мета, покладена в основу освітньої реформи. Фактичною доцільністю змін стає впорядкування розбіжностей між нинішніми бажаннями тих, хто здобуває освіту, і можливостями тих, хто її надає. Останні роки ці дві категорії існували в системі компромісів, задовольняючи свої інтереси репетиторством, факультативними годинами, дистанційними лекціями з акцентом на самоосвіту. І компроміс сягнув піку абсурдності — репетиторів з усіх предметів наймають з дитячого садочка, а зростання попиту змушує деяких батьків переводити дітей на дистанційне навчання.

Коли у ФБ побачила велику кількість захоплених відгуків батьків першачків про те, що їхні дітки навчатимуться по-новому — без оцінювання, домашніх завдань, із двома і більше вчителями тощо, якоїсь миті навіть позаздрила, бо коли моя дитина була в початковій школі, стресів у нас було більш ніж достатньо. Намагаючись дізнатися, а що ж очікує середню школу цього навчального року, я протягом тижня вивчала нормативні акти МОН України.

За кількістю наказів, листів, методичних рекомендацій це міністерство в лідерах. Так багато одноманітних документів я ще не вивчала. Не оминув моєї уваги і новий Закон “Про освіту”. Сподіваюся, наші законотворці ще доопрацьовуватимуть його, бо закон, який за своїм змістом має бути чимось на кшталт конституції для освіти, у нинішній редакції надміру перевантажений і тому щороку потребуватиме змін і мало не щотижневих підзаконних актів.

Як на мене, освітню галузь слід розвантажити в частині підзаконних актів, бо чинні закони, серед яких “Про освіту”, “Про дошкільну освіту”, “Про загальну середню освіту”, “Про вищу освіту” та ін., не виконують своєї основної функції, і всі структурні підрозділи міністерства й навчальні заклади живуть за наказами, листами та методичними рекомендаціями. Останні й регламентують щорічні освітні програми для навчальних закладів, формують базові програми і навантаження, фактично створюють реальність роботи нинішніх шкіл, ліцеїв, гімназій і etc. За своєю суттю методичні рекомендації, надіслані кожному навчальному закладу листами і затверджені наказами про доведення до відома, не мають обов’язкового характеру. Тому адміністрація кожного закладу має повне право не застосувати їх, а користуватися вже звичними, особливо для вчителів, правилами. Обов’язковими до застосування є навчальні програми, які для зручності прописуються за кожним предметом відповідно до наявного в розпорядженні міністерства підручника (а можливо, і навпаки — підручник під програму).

Лист Міністерства освіти і науки України №1/9-436 від 09.08.2017 р. — ось основний документ, який і спричинив ажіотаж. У методичних рекомендаціях на цей навчальний рік початковій школі справді пропонується скасувати домашні завдання, запровадити вербальне оцінювання, роботу в групах, залучення ще одного вчителя, замінити годину фізичної культури на інші види рухливих занять (на хореографію, плавання тощо). У навчальних програмах 5—11 класів також пропонуються зміни, що знімають надмірне навантаження з математики, а такі предмети, як фізика, хімія, біологія, поетапно підводяться до більш спрощеної системи з акцентом на те, що в 10-11 класах ці предмети будуть профільними на вибір учня.

Підведемо риску: новий навчальний рік за методичними рекомендаціями є таким самим, як і минулий, але з більшим акцентом на концепцію “Нової української школи”. Жодних кардинальних змін не відбулося.

Постає запитання — а чому ж тоді в попередні навчальні роки у більшості навчальних закладів не відбулося жодних відчутних змін у навчальних програмах?

Зауважу, що я не лише мама п’ятикласника. Уся моя родина — вчителі, тому освітню кухню я знаю зсередини. Навчальний рік кожної школи починається з педради, на якій на обговорення колективу пропонуються питання про застосування щорічних методичних рекомендацій від МОН. Учителі самостійно вирішують, як вони оцінюватимуть окремі предмети (початкової школи в тому числі), чи будуть домашні завдання тощо. Через це більшості змін і не відчувають учні та їхні батьки, які переважно вважають, що саме вчителі гальмують процес реформування освіти.

З іншого боку, так воно і є. Більша частина педагогічних колективів складається з учителів старої школи, які мають солідний педагогічний стаж (у декого він становить понад тридцять років). Поряд із ними у навчальних закладах працюють випускники педагогічних вишів, яких навчали теорії викладачі, що за взірець педагогіки і досі вважають Макаренка. Ці молоді вчителі вчилися у викладачів, які жодного дня не працювали в школах, а отже, опановували педагогіку за науковими матеріалами тих, хто вчить навчати і при цьому не бачив за своє життя живого учня. Потім ці молоді вчителі приходять у педагогічні колективи і продовжують навчатись у досвідчених, інколи аж занадто, старших колег. Увесь цей процес відбувається під наглядом не менш досвідчених представників відділів освіти, які ще й досі мають неабиякі важелі впливу на кожного вчителя, завуча, директора. А тепер додайте до цього щорічні методичні рекомендації. Хто може краще знати, як треба вчити дітей, — МОН чи досвідчені вчителі та представники відділів освіти?

Це один бік спротиву реформі, але не треба думати, що він має якусь силу. Бо треба віддати належне пані Гриневич — вона досить добре знає підводні камені старої школи. Саме тому реформа й розпочалась у звичній для старої школи формі — методичних рекомендацій. Уже кілька років учителі на кожній педагогічній раді обговорюють доцільність тих чи інших змін і, самі того не помічаючи, почали їх поступово втілювати. Як саме? Якщо з методичними рекомендаціями можна гратися, то з навчальними планами все інакше. Стара школа звикла працювати за планом з кожного предмета. Заберіть у неї програми й підручники — і це стане найбільшою трагедією. Самостійно скласти план занять, програму, знайти інформацію і в доступній формі донести до учнів — це для вчителів щось нереальне. Вони звикли мати під рукою програму й підручник. Хоча щороку критикують їх за їхню недосконалість, особливо досвідчені вчителі, бо через їхні руки пройшло чимало різних програм і підручників. Покритикувавши, учителі, особливо досвідчені, самостійно вирішують, скільки годин і в якій послідовності викладати теми. Цей прояв свободи у пересуванні тем і годин учителі розцінюють як факт своєї більшої досвідченості, порівняно з працівниками МОН, які, на їхню думку, не вміють складати навчальні програми. Так от пані Гриневич у методичних рекомендаціях дозволила цього року вчителям “самостійно переносити теми уроків, відповідно до засвоєння учнями навчального матеріалу, визначати кількість годин на вивчення окремих тем”.

Як бачимо, реформа неспішними кроками втілюється, і до неї, самі того не усвідомлюючи, долучилися й батьки. Останніми роками саме силами батьків удосконалюються класні приміщення. Вже давно батьківськими внесками охоплено не лише щорічні ремонти, а й забезпечення навчальних закладів необхідною для навчання їхніх дітей технікою, підручниками, посібниками, зошитами. Батьки і діти вже давно визначились, якою має бути освіта. Зростання попиту на репетиторство з іноземних мов, математики, історії, української мови змушує вчителів приділяти належну увагу їх викладанню у школах. Батьки задовольняють усі сучасні потреби своїх дітей у гаджетах, комп’ютерних програмах, освітніх курсах в Україні і за кордоном. Саме тому ми маємо остаточно сформований запит суспільства на освіту високої якості. І саме тому освітня реформа за концепцією “Нової української школи” має за мету не нав’язати щось нове, чого не знають наші діти, а задовольнити їхні потреби й розвинути те, чого вони потребують. І саме це дає надію, що освітня реформа таки відбудеться в Україні, бо той, хто прагне знань, неодмінно їх здобуде. Якщо не в стінах українських навчальних закладів, то поза ними.

dsq_thread_id:
6134727122
dsq_needs_sync:
1
Tagged under