Kiev
  • Українська
  • Русский
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

Гід: як працює сучасна російська пропаганда. Олексій Ковальов

Уряди і політики, державні та навколодержавні ЗМІ, політологи та аналітики, рекламщики і блогери завжди користувалися пропагандистськими прийомами. Але саме в Росії обороти державної пропагандистської машини десь з кінця 2013 року, після заміни керівництва найбільшого інформаційного агентства країни, РІА «Новости», і за кілька місяців до Криму і подій на сході України, досягли такої інтенсивності, що «російська пропаганда» сьогодні займає власну категорію. Про боротьбу з нею пишуться незліченні статті та книги, збираються симпозіуми і розгортаються кампанії. З спільною ініціативою створення російськомовного інформаційного агентства виступили Польща і Нідерланди, а в інтернеті з’явилася маса аматорських сайтів начебто Stopfake.org, які ретельно спростовують пропагандистські фальшивки, поширювані російським телебаченням і соцмережами.

У порівнянні з радянською у російської пропаганди є свої як кількісні, так і якісні відмінності. Кількісні полягають у тому, що в XXI столітті доносити будь-яку точку зору до максимальної аудиторії можна, по-перше, набагато дешевше і ефективніше, а по-друге, різноманітніше. Російським пропагандистом може бути як цілий телеканал з тисячами співробітників і багатомільйонним бюджетом, так і анонімний троль в твіттері. Але змінилася і повістка: якщо радянська пропаганда була пропагандою в прямому сенсі, тобто нав’язуванням потрібної точки зору, то російська, що транслюється за кордон, більше схожа на інформаційну війну, мета якої не переконати противника, а заплутати, збити з пантелику, внести розбрат між союзниками. «Офіційна» пропаганда у вигляді телеканалу RT збирає в якості експертів будь-яких маргіналів і прихильників найфантастичніших теорій змови, лише б вони підкреслювали внутрішні протиріччя США і Євросоюзу. А армії тролів заполоняють собою розділ коментарів до будь-якої статті про Росію, домагаючись не так перепереконання ідеологічних супротивників, скільки відомості будь-якій дискусії до агресивної лайки.

Правда, це більше відноситься до зовнішнього ринку – на ньому пряма, в радянському стилі, пропаганда працює погано. Рейтинги того ж телеканалу RT у Великобританії (там його дивиться достатню кількість глядачів, щоб канал потрапив в рейтинги хоча б на останні місця) підскочили після катастрофи рейсу MH17 над Україною, але потім знову поповзли вниз, коли канал розгубив довіру навіть у самій лояльної аудиторії після максимально упередженого висвітлення катастрофи і трансляції зовсім вже відвертих фальшивок зразок історії про «розіпнутих немовлят».

Але на внутрішньому медіаринку пропагандистські прийоми залишаються незмінними вже багато років. Вони придумані зовсім не в Росії і були описані ще в першій половині минулого століття. Ефективність їх не змінюється, тому що російський пропагандист, як і будь-який інший, користується дефектами логіки і спотвореннями сприйняття, притаманними будь-якій людині незалежно від її національності та ерудиції. Всі описані нижче прийоми аж ніяк не специфічні саме для Росії, але їх у різних поєднаннях можна виявити в будь-якому повідомленні, вихідному від російських ЗМІ, політиків і добровільних чи професійних прихильників влади.

«Сім гріхів пропаганди»

Клайд Міллер, один із засновників Інституту аналізу пропаганди (Institute for Propaganda Analysis), складаючи свої інструкції з протидії пропаганді, навіть не замислювався про їх застосуванні десь, крім США, – ні сталінський СРСР, ні нацистська Німеччина, ні прийдешня світова війна американців тоді майже не цікавили. Все, чого хотів домогтися Міллер, – це навчити співгромадян робити більш усвідомлений політичний вибір. Хоча російською Міллера ніколи не видавали (крім одного конспекту його робіт, зробленого російським Медіааналітіка Василем гатова), всі прийоми з брошур ІАПа, за винятком конкретних історичних прикладів їх використання в рекламі або популяризації «Нового курсу» Рузвельта, повною мірою застосовні і до сучасній Росії. Можна подивитися будь-який випуск «Вістей тижня з Дмитром Кисельовим» або «Анатомію протесту», прес-реліз МЗС або пояснювальну записку до чергового репресивному законопроекту – там обов’язково виявиться один, а частіше відразу декілька з «семи гріхів пропаганди» по Міллеру.

Навішування ярликів (Name-calling)

Це найпростіший і очевидний прийом, використовуваний в російській пропаганді, яка транслюється як на домашню, так і на зарубіжну аудиторію. До ідеологічному противнику пропагандист застосовує слова, що викликають у слухача виключно негативні асоціації. З їх допомогою можна маніпулювати страхом і ненавистю – потужними, некерованими емоціями. У Міллера в якості прикладів таких ярликів наводяться «червоний» або «комуніст», а найочевидніші ярлики в сьогоднішній російській пропаганді – це «хунта», «бандерівці» і «фашисти». Оскільки ярлики мають лише саме посереднє відношення (або взагалі ніякого) до реальної суті ідеологічних розбіжностей між пропагандистом і його об’єктом, ними можна жонглювати як завгодно. Зверніть увагу, як зі зміною зовнішньополітичного порядку «хунта» і «фашисти» практично миттєво зникли з суспільного дискурсу, а замість них тепер в недільних випусках передачі Дмитра Кисельова з’явилися «ісламісти». «Ісламіст» – це будь-який, хто воює проти союзника Росії Башара Асада, незалежно від його реальних релігійних поглядів.

Блискучі узагальнення (Glittering generalities)

За допомогою таких узагальнень пропагандист переносить вагу якогось універсального поняття на своє повідомлення з метою переконати слухача прийняти його, не піддаючи сумніву. Такими поняттями можуть бути «народ», «патріотизм»; у Міллера – «свобода», «демократія» і «американський спосіб життя», а в Росії це «духовність» або «традиційні цінності» (див. далі «Апеляція до традиції»).

Перенесення (Transfer device)

За допомогою цього прийому пропагандист для посилення свого повідомлення користається ім’ям якоїсь особистості, організації, соціальної групи або громадського інституту, що володіє престижем або впливом у суспільстві: наприклад, священиків чи ветеранів. Перенесення тісно пов’язаний з використанням яскравих образів: національного прапора, релігійних символів, портрета президента. А може бути і навпаки: щоб підкреслити злочинницьку сутність української влади і пригнічення російськомовного населення Донбасу, у випусках новин використовуються архівні кадри з маршируючими гітлерівськими солдатами, а в статтях – натягнуті історичні аналогії (дії українських військ у Донбасі – це те ж саме, що « волинська різанина »). У цьому випадку на об’єкт пропаганди переносити не позитивна цінність, а негативна. Ще один специфічно російський випадок застосування методу перенесення – різні західні «експерти», «політологи» або «ЗМІ», що транслюють потрібну пропаганді точку зору. У них може не бути ніякого реального впливу в їхньому середовищі: «зарубіжні ЗМІ», що повідомляють про падіння рейтингу Обами або зростанні авторитету Путіна на Заході – це один-єдиний крихітний сайт, а «експерт» – нікому не відомий блогер. В окремих випадках для переносу використовуються джерела, спеціально заведені і підтримувані для цієї мети. Наприклад, пропаганда, націлена на зарубіжну аудиторію, може бути абсолютно неефективна – скажімо, сайт польською мовою, розхвалюють Росію і Путіна, у Польщі ніхто не читає. Але російські інформаційні агентства можуть цитувати його як «польські ЗМІ» і створювати у читача враження, що підтримка Путіна в Європі набагато значніше, ніж вона є насправді.

Свідоцтво (Testimonial)

Пропагандист може залучити на свою сторону як експерта з якогось питання, так і просто популярного у глядачів людини, чиї політичні погляди не мають ніякого відношення до його таланту або успіху. Співаки та спортсмени, які засідають в Думі членами партії влади, старіючі голлівудські зірки, обнімаються з Путіним і Кадировим, – це все класичне свідоцтво за Міллеру. Жерар Депардьє, з сяючим виглядом демонструє свій новий паспорт з двоголовим орлом, має дуже туманне уявлення про політичний устрій Росії, але його свідчення активно використовується російською пропагандою як символ підтримки Росії на Заході.

«Простий хлопець» (Plain folks)

Тут все досить очевидно. Кадри, на яких Обама з апетитом наминає гамбургер, а Путін рибалить, – класичний прийом «простий хлопець» по Міллеру, намагання бути ближче до виборця, показати «я такий же, як ви». Правда, у випадку з Путіним цей метод дає збої: імідж Путіна як всесильного і премудрого батька нації суперечить цією показною простоті, тому якщо він рибалить (всі люблять рибалку!), То обов’язково повинен зловити рекордно величезну щуку, а якщо пірнає з аквалангом, то неодмінно дістати з морських глибин стародавню амфору.

«Туз у рукаві» (Card stacking)

У Міллера card stacking – це коли фокусник, що показує карткові трюки, дає глядачеві вибрати карту з колоди, як би випадкову, але насправді покладену в потрібному йому порядку. Стосовно до пропаганді прийом «туз у рукаві» відноситься до виборчого використанню фактів, коли одні замовчуються, а інші, другорядні, навпаки, випинаються. «Туз у рукаві» особливо ефективний як методу оборони. Кандидат від партії влади, якого підозрюють у корупції, може підкреслювати, скільки при ньому було відкрито дитячих садів і посаджено дерев (його корумпованість від цього не змінюється). А якщо західний політик заявляє, що в Росії порушуються права людини, телеведучий у своїй аналітичній програмі може заявити, що російська опозиція працює на західні спецслужби (навіть якщо це і так, порушенню прав людини це ніяк не суперечить).

«Заплигуй на віз» (Bandwagon)

Метод «Заплигуй на віз» – це апеляція до більшості, до стадному інстинкту, властивому будь-якій людині. Людина більше схильний зробити вибір, навіть якщо він особисто йому не близький, якщо бачить, що такий же вибір зробили сотні, тисячі, мільйони, стільки-то відсотків, більшість таких же, як він. Для цього в рекламі використовуються вирази типу «стільки-то відсотків споживачів користуються зубною пастою такої-то марки», а в політиці – кадри з масовими демонстраціями, юрбами задоволених виборців, що йдуть на ділянку, слова, що включають в себе максимально широкі групи населення, типу «Єдина Росія» або «Загальноросійський народний фронт». І звичайно, горезвісні 86% росіян, які, згідно з соцопитуваннями, у всьому підтримують владу: сама ця цифра переконує тих, хто сумнівається, у вірності обраного курсу. А на тих, хто все-таки відмовляється «застрибнути на віз» і зробити вибір більшості, виявляється додатковий тиск – їх оголошують маргіналами і відщепенцями.

Ніяка пропаганда не може складатися цілком з брехні – або, навпаки, тільки з правди. Пропагандист змішує правду, напівправду, брехня, умовчання і недомовки, грає на непомітних для недосвідченого слухача логічних нестиковки й викривлення сприйняття. Кожен з описаних вище Міллером прийомів можна розкласти на набір таких вивертів і спотворень.

Логічні виверти

Це спотворення логіки, розриви між посилками й висновками, що призводять до невірної аргументації. Але у пропаганді вони використовуються цілком осмислено, тому доречніше називати їх логічними вивертами або трюками. Тут я наведу лише кілька прикладів.

«Какнасчетізм»

Термін whataboutism («какнасчетізм») ввів в обіг в 2007 році оглядач журналу Economist Едвард Лукас у своїй колонці про «корисних ідіотів». У відповідь на будь-яку критику на адресу Росії ті, пише Лукас, вдавалися до старого аргументу радянської пропаганди: у Росії немає свободи преси – а як щодо порушень свободи слова в самій Британії? Прийом цей в радянській пресі був настільки популярний, що про нього є класичний анекдот. «Голос Америки» запитує у вірменського радіо: «Яка зарплата у радянського робітника?» Після довгої паузи вірменське радіо відповідає: «А зате у вас негрів лінчують!» «Какнасчетізм» в сучасному вигляді – це модифікація класичної логічної помилки (або виверти) tu quoque, тобто «сам такий»: замість того щоб відповісти на звинувачення по суті, опонент звинувачує співрозмовника в тому, що він сам не здатний діяти відповідно до декларованими цінностями. «А каже, що Б шкідливо, але він сам робить Б, тому Б не вредно»: тут шкоду Б ніяк не залежить від дій А. У Москві поліцейські побили учасників опозиційного мітингу – ну і що, в Америці теж б’ють. У сучасній російській політиці, як зовнішньої, так і внутрішньої, і пропаганді «какнасчетізм» – це, напевно, найпопулярніший прийом. Іноді він досягає воістину епічних масштабів: товсті книжки МЗС «Про ситуацію з правами людини в ряді держав світу» (такі ж, до речі, випускають Китай і Білорусія) – це той самий «какнасчетізм». Причому анекдотично буквальний: у цих доповідях можна зустріти фрази типу: «В середньому [у Великобританії] поліцейські зупиняють 27% всіх негрів». Законопроект депутата від «Єдиної Росії» Олександра Сидякіна про збільшення штрафів за несанкціоновані мітинги, бо нібито так само роблять у Швейцарії, – це теж «какнасчетізм», тільки в інший бік. Фактура з пояснювальної записки до законопроекту, повна неточностей, замовчувань і перекручувань в переказі зарубіжного досвіду, заповзла у ЗМІ та активно використовувалася захисниками – тобто пропагандистами – репресивних заходів у вигляді аргументу: «А що ви хочете? Он у Європі те ж саме ».

Анекдотичне свідоцтво

Виверт «анекдотичне свідоцтво» – це окремий випадок, який пропагандист використовує, щоб зробити якийсь загальний висновок, що підтверджує його точку зору. Найяскравіший приклад з недавніх – це «росіянка, яка живе в Німеччині, розповідає, як нахабно поводяться іммігранти-мусульмани». Особистий досвід однієї людини тут використовується як доказ загальної картини «Європа гине під натиском мусульман», яку малюють російські державні ЗМІ.

Пугало

За допомогою цього прийому пропагандист підміняє аргумент свого опонента на невірний, слабший чи дурний, і сперечається з «солом’яним опудалом». Опонент може бути взагалі вигаданим – це популярний жанр спору «з одним знайомим опозиціонером», з «людиною, яка називає себе лібералом», який стверджує, що Росія повинна віддати Крим, що росіяни в країнах Балтії – це загарбники, у яких прав повинно бути менше, ніж у біженців з Близького Сходу, і так далі. Сюди ж відносяться і спростування вигаданих – тобто прямо сфальсифікованих – заяв керівництва України, представників Держдепартаменту США і так далі.

Виверт Галілея

Галілей виступив проти що значно перевершують його сил противника і був прав; отже, кожен, хто виступає проти більш сильного противника, прав. Ця виверт майже винятково використовується в російській пропаганді, що віщає за кордон: хтось, який критикує США, повинен бути прав, як би безглузді не були його аргументи. Серед героїв телеканалу RT (колишній Russia Today) маса прихильників самих диких теорій змови, які звинувачують уряд США або світовий уряд в самих різних злиднях. Їх правота полягає виключно в тому, що вони наважилися критикувати існуючий порядок речей, хоча їх доводи насправді абсурдні.

Хибна дилема

Пропагандист, вдаватися до хитрощів «помилкова дилема», ставить слухача перед вигаданим вибором тільки з двох взаємовиключних варіантів. Наприклад: «У Росії може бути тільки свій, особливий шлях розвитку, інакше вона загине». Насправді у Росії може бути маса можливих шляхів, жоден з яких не призведе до розпаду країни. Відомий афоризм «У Росії тільки два друга – її армія і флот», використовуваний для виправдання ізоляціонізму і мілітаризації, – це теж помилкова дилема, адже насправді у Росії може бути скільки завгодно друзів, а не нуль або тільки два.

Апеляція до традиції

Це окремий випадок принципу Юма – з того, що «є», що не виникає «повинно бути», або чогось не повинно бути, тому що його не було до цього. Ця виверт часто використовується пропагандистами для дискредитації ідей, що суперечать існуючим порядком речей. Наприклад: «Росії не підходять західні цінності, так як вони не традиційні для нашої країни».

Когнітивні спотворення

Це порушення сприйняття, що ведуть до невірних висновків або ірраціональної поведінки. Але у пропаганді вони можуть використовуватися цілком навмисно і вельми успішно, оскільки когнітивні спотворення в тій чи іншій мірі властиві всім, навіть самим раціонально мислячим людям. Наприклад, конформізм, тобто зміна поведінки під впливом реального чи вигаданого тиску з боку більшості – це ефект, який робить можливим пропагандистський прийом «встрибування на віз» (див. Вище). Ось пара прикладів використання таких спотворень в пропаганді.

Помилка підтвердження

Людям властиво з усієї маси доступної їм інформації вибирати факти, що підтверджують їхні власні спостереження, і відкидати суперечать, нехай навіть правдиві. Цим спотворенням часто користуються російські пропагандисти. Наприклад, вибирається один вислів західного політика про Росію або одна критична стаття і використовується як доказ тези «Захід ненавидить Росію / західні ЗМІ тільки лають Росію». Згодом глядач, якому нав’язано цю думку, буде сам розцінювати кожен окремий випадок як підтвердження цієї тези, хоча автор того ж висловлювання в іншому контексті міг висловлюватися про Росію цілком доброзичливо або нейтрально. Окремий випадок помилки сприйняття – це «ефект віддачі», коли людина, що дотримувався помилкової думки, стикається з незаперечним доказом його помилковості, але лише сильніше зміцнюється в своїй думці.

Помилка атрибуції

У побутовому сенсі помилка атрибуції – це коли людина в невдачах інших винить їх особисті якості, а у власних невдачах – зовнішні фактори («Вася не здав іспит, бо не готувався, а я – бо попався поганий квиток»). У пропагандистському сенсі помилка атрибуції використовується, наприклад, коли в політичних, економічних та інших бідах України російські коментатори бачать дурість, жадібність і корумпованість українського керівництва, а в російських – підступи Заходу.

Висновки

Багато чого з того, що описано вище, здається очевидним і не вимагає роз’яснення. Але пропаганда від цього не перестає бути такою ефективною: зрештою, вона звертається не до розумного початку, а до його природним спотворень. Тому Міллер у своїй методичке постійно нагадує: ставте собі запитання, чи має цінність повідомлення само по собі, якщо з нього прибрати емоційну складову. Що мовець має на увазі під «свободою»? Свобода для кого і від чого? Звичайно, можна спробувати повністю відгородитися від пропаганди: не включати телевізор, не читати думки тих, хто хоч якось пов’язаний з владою, піти у внутрішню еміграцію. Але, по-перше, якщо відбирати тільки ті думки і факти, які відповідають своїй картині світу, можна потрапити в пастку описаної вище помилки підтвердження. По-друге, навколо нас є люди – друзі, родичі, випадкові попутники, – на яких пропаганда діє набагато ефективніше, ніж на вас. Розклавши її доводи на складові елементи за допомогою простого інструментарію, ви можете спробувати звернутися до розумного в людині, яке пропаганда намагається обійти. І, наприклад, уникнути сімейного скандалу або зруйнованої дружби. Крім того, це попросту корисне інтелектуальна вправа.

 

intense_post_subtitle:
intense_post_single_template:
intense_featured_gallery:
intense_featured_image_type:
standard
intense_image_shadow:
null
intense_hover_effect_type:
null
intense_hover_effect:
0
intense_featured_audio_url:
intense_featured_video_type:
intense_featured_color:
dsq_thread_id:
4195231358